Характерник з Лоцман-Кам'янки
Дніпровські пороги ревли десь попереду, ховаючи у сивій піні гострі скелі-зуби. Пройти їх могли лише обрані. Саме тому в селищі Лоцманська Кам'янка жили особливі люди — відчайдушні лоцмани, які знали кожен підводний камінь і вміли домовлятися з примхливою річкою. Але навіть серед цих сміливців була людина, яку пошепки звали відьмаком.
Козак Михайло був старим запорожцем. На грудях він завжди носив важкий срібний хрест, та й до місцевої церкви по святах заходив. Щоправда, бував там мало — не любив довгих проповідей. А народ списував на зв'язок з потойбіччям.
Громада лоцманів Михайла берегла і всіляко намагалася втримати в селищі. У їхній небезпечній справі на порогах всяке бувало: то руку комусь колодою розтрощить, то судома зведе в крижаній воді, а старий Михайло за лічені хвилини будь-кого на ноги піднімав. А як спину хтось потягне то виправляв. Робота не проста в лоцманів.
Того травневого дня 1820 року над Дніпром стояла біла мряка. Неподалік від козака, в такій же мазанці під стріхою, жив старий жид. Кілька днів тому він пустив на постій молодого кучерявого московита з дивним темнуватим обличчям, який приїхав з самого Петербурга. Той заїзжий гість виявився надто гоноровим — вирішив скупатися у підступних дніпровських водах, та й зліг із такою лютою пропасницею, що вже й губ не розліплював. Господар хати, хоч і знав про дивовижні здібності сусіда-запорожця, але йти до нього не наважувався — боявся лікувати чужого імперського чиновника.
Проте чутка про хворого петербуржця швидко долетіла до сусіднього Катеринослава. Невдовзі до хатини підкотила розкішна карета. З неї впевнено вийшов офіцер Олександр Раєвський — синок кажуть генерала, у блискучому мундирі та зверхніми манерами.
Рішуче переступивши поріг, гість із міста гукнув з порога:
— А де тут Пушкін?
— А де тут Пушкін?
Він глянув у дальній, напівтемний куток хати. Там, на старій дерев’яній окованій металом скрині, що служила замість лежанки, під важким овечим кожухом ледве дихав молодий поет. Обличчя його палало від жару, а кучері збилися від поту.
— Чи є тут поблизу хоч якийсь лєкарь?! — тривожно вигукнув Раєвський, розуміючи, що до міста хлопця живим не довезе.
Жид мовчки кивнув і поспіхом повів офіцера до хати пана Михайла.
Старий запорожець зайшов до кімнати неквапливо. Глянув гострим, характерним поглядом на нерухоме тіло поета, торкнувся пальцями повітря навколо його голови і суворо промовив:
— В такому стані везти його не можна. Почекайте надворі.
— В такому стані везти його не можна. Почекайте надворі.
Козак закатав рукава сорочки. Він не діставав ні трав, ні порошків. Старий заплющив очі, зосередився і підніс долоні до тіла хворого, зупинивши їх за кілька сантиметрів від кістлявих грудей.
Раєвський, який підглядав крізь щілину в дверях, затамував подих. Козак почав робити руками дивні, плавні рухи. Спочатку водив долонями зверху вниз, ніби заспокоюючи збуджену кров. Потім його пальці точково направлялися донизу і різкі рухи щось проштовхували не торкаючись тіла, а далі він наче витягував щось невидиме й важке з грудей поета, різким помахом викидаючи це геть, у куток хати. Наостанок Михайло запустив серію повільних кругових рухів над головою та серцем хлопця, вирівнюючи його знівечене хворобою тіло своїм невидимим впливом рук. Від долонь старого козака йшло таке потужне, фізичне тепло, що кожух, який лежав поруч не так би грів.
Минуло якихось пів години. На лобі характерника виступили краплі від важкої праці, але очі світилися спокійною силою. Він повернувся до панчика:
— Ну от і все. Хай полежить годинку, жар зараз спаде. А там можете везти його до міста, хай далі мікстурами вашими лікують, буде жити, по дорозі не помре.
— Ну от і все. Хай полежить годинку, жар зараз спаде. А там можете везти його до міста, хай далі мікстурами вашими лікують, буде жити, по дорозі не помре.
Вже надвечір Пушкін відкрив очі, дихаючи на повні груди, а лихоманка відступила, ніби її й не було.
Старий Михайло повернувся до своїх лоцманських справ, знову віддаючи сили рідній громаді. А вже полковником, Раєвський, повернувшись до вищих світських кіл, ще дуже довго після того, коли Пушкін став надто відомим, з гордістю розповідав усім знайомим історію про те, як саме він, своїми рішучими діями врятував відомого баламута — нинішнє сонце російської поезії від неминучої смерті в глухому українському селищі. І жодним словом не згадав про теплі долоні старого запорожця, які за пів години переписали долю людини своїм прадавнім характерницьким вмінням "мертвого піднімати".

Коментарі
Дописати коментар