Повернення "Козака Голоти"
У музейних залах Полтавського музею 1937 року пахло сирістю й старовиною, а від протягів замерзали пальці. Молодий учень ремісничого училища Іван Більський сидів на низькому стільчику, тримаючи на колінах звичайний шматок фанери. Назовні, за товстими стінами, вирував зовсім інший світ — світ нічних арештів, тихих розправ над українофілами та липкого страху, що сковував місто. Кожен намагався не виділятися. Іван же для своєї курсової роботи обрав саме його — степового козака Голоту на гарячому коні. Важко сказати, що саме зачепило хлопця: чи то внутрішній німий протест, чи то тривожне, налите вечірньою загравою небо, яке заворожувало погляд. Попри холод і небезпеку, він приходив сюди щодня. Вдихав запах свіжої олії й уперто клав мазок за мазком, створюючи копію, якій судилося стати єдиним у світі оригіналом.
Потім була війна. Вона забирала життя й безжально стирала культуру. В один із днів німецька бомба пробила дах музею, перетворивши на попіл сотні експонатів. Справжній, першопочатковий «Козак Голота» згорів разом із будівлею. Але фанера, розписана руками підлітка в тридцять сьомому, вціліла. Робота Івана Більського пережила зачистки, окупацію і десятиліттями мовчки чекала свого часу в темряві домашніх сховків.
Через роки картина опинилася в руках його сина, Валентина. Чоловік і сам прожив яскраве, як закарпатські краєвиди, життя: пройшов Майдан, об’їхав на велосипеді чи не всю країну, а в скрутні дев’яності, які досі пам’ятає кожен, заробляв тим, що виливав із гіпсу й власноруч розмальовував дрібні художні вироби. Мистецтво завжди жило в його пальцях.
Коли на українську землю знову посунула велика навала, Валентин не зміг сидіти склавши руки. Вік під сімдесят не пускав на передову, але сидіти без діла він не вмів. Чоловік організував у Дніпрі тренування для лучників, влаштовував ігри та крок за кроком збирав донати з містян та учасників, передаючи кожну гривню на фронт. Та одна думка не давала спокою — батькова картина. Колишнє знайомство з козаком Вороном, який саме піднімав з нуля Музей боротьби за Україну, підказало правильний шлях. Цей козак із фанери мав нарешті вийти з підпілля до людей.
Валентин знову взяв до рук пензлі. Він принципово не відкривав інтернет і не вдивлявся у бліді цифрові роздруківки з каталогів чи листівок — ті копії були надто світлими, вихолощеними, вони брехали. Валентин реставрував так, як відчував серцем. Він виводив кожен завиток у хмарах, повертаючи небу ту саму глибоку, вечірню, тривожну темряву, яку колись бачив його батько в холодному залі тридцять сьомого.
Ця родинна епопея закінчилася тихо. Валентин просто зайшов до музею і передав відновлену власноруч батькову роботу козаку Ворону. Поневіряння козака Голоти, що тривали майже століття крізь репресії, бомбардування та забуття, завершилися — він знайшов свій постійний і законний прихисток.

Коментарі
Дописати коментар