Гартовані в Січеславі.

 

24 лютого 2022 року. Цей день не просто розпочався — він увірвався в наші життя звуками, які неможливо забути чи переплутати ні з чим іншим. Ми прокинулися від вибухів. Приліт ракет по аеропорту остаточно розірвав передсвітання та останні ілюзії про те, що великої війни можна уникнути. Часу на роздуми чи паніку не було. Коли на екрані блимнув дзвінок від "Гедзя", усе стало на свої місця. Коротка розмова, збори — і ось ми з козаками вже їдемо до обласної ради в Дніпрі. Новини казали одне: там збиратимуться всі, хто готовий тримати зброю. Там формуватимуть ТРО.

Ми приїхали до будівлі медіапростору — місця, яке було нам добре знайоме, адже ще у 2016 році, після Майдану,  ми його охороняли. Тоді це здавалося історією, а тепер коло замкнулося. Навколо потроху збиралися люди: хтось розгублений, хтось мовчазний, але в очах кожного світилась запекла рішучість. Задовго до цього дня з телеекранів гучно оголошували про створення сил Територіальної оборони. Нам показували комбатів, досвідчених військових ще з часів АТО — Водолазького та Портянку. Здавалося, система має працювати як годинник. Одна біда: на папері все виглядало готовим, а на практиці ніхто нічого до ладу тоді не зробив. Усе довелося створювати з нуля, прямо в перші години вторгнення.

Проте пан Водолазький був тут, на місці, серед людей. Ми записалися, готові ставати до строю прямо зараз. Але хаос першого дня диктував свої правила. За якийсь час виходить наказ: «Вам до Портянки, на лівий берег». Що робити? Питань ніхто не ставив. Сказано — зроблено. Ми сіли в машини і поїхали через річку, на той бік міста, назустріч невідомості.

Приїхали до військкомату на Лівому березі. Вже пізніше з’ясувалося, що другу локацію для формування обрали на вулиці Гаванській. Адреса для нас була більш ніж звична — у 2014 році там базувався Ярош із «Правим сектором», а згодом «Донбас» та багато інших добробатів, які тоді першими стали на захист України. Історія повторювалася, але тепер у значно більших масштабах.

 А тут на Калиновій ми побачили справжній людський мурашник — хаос, натовпи людей, черги. Усі хотіли одного: зброї та наказу. Проте система, яка тільки-но намагалася оговтатися від удару, увімкнула свій звичний паперовий підхід. Коли ми підійшли записуватися до РКДБ, на нас подивилися згори донизу: «Куди ви йдете? Ви ж тут із паличками ходите...» "Гедзю", мені та Василічу фактично натякнули, що ми вже застарі для цієї війни. Василічу — за сімдесят, мені — за шістдесят.

Було образливо, і ми вже збиралися йти геть, аж раптом серед натовпу побачили своїх — таких самих ветеранів і козаків. Руки опускати ніхто не збирався. Якщо нас не беруть до офіційного строю через вік, ми організуємо цей стрій самі. 

Прямо через дорогу від військкомату ми розгорнули волонтерський штаб для сортування добровольців. Хаос почав перетворюватися на порядок. Ми розбиралися, хто є хто: підготовлених і досвідчених бійців відправляли або назад до військкомату, або на Радгоспну (нині Сухомлинського). Керував цим "Бандера". Потроху пішла чітка, злагоджена робота. Молодіші за нас козаки таки пробилися і увійшли до роти контрдиверсійної боротьби «Січеслав». Наші хлопці — "Паштет", "Кіт", "Іванчик", "Зоряний" та "Соловейко" — лишилися в строю. Ми ж були, як цивільна підтримка на всяк випадок. Обіцяли, якщо доведеться і зброю дадуть. Вже під вечір цього нескінченного дня, ті, що ввійшли до РКДБ, отримали свої автомати.

Кожного наступного ранку ми незмінно з’являлися в штабі. Необхідність в шій роботі була величезна, адже ми бачили, що у військкоматі більшість людей розвертали і відправляли додому, приймаючи строго за повістками. Наш штаб стрімко розростався волонтерами, і кожен чітко знав свою справу: хтось зустрічав добровольців на блокпосту й супроводжував до штабу, хтось розбирався з клунками та коробками волонтерської допомоги, а дівчата вели облік, записуючи кожного. 

Штаб став справжнім ситом — ми відбирали тих, кого можна було відправляти на бойові завдання далі, а кого просили побути вдома й чекати свого часу. Адже ми пам'ятали, як в 2014 добровольців просто відшивали, що повторювалось і зараз. Цього допускати не можна було.

Невдовзі почали з'являтися представники різних самоорганізованих груп, і ми спільно вирішили, що час створювати повноцінне формування. Але де великі групи людей і хаос, там завжди з'являються внутрішні проблеми. У штабі почалися якісь незрозумілі «качелі» — малознайомі персонажі почали відверто заважати і вставляти палиці в колеса. Ситуація загострилася настільки, що "Бандері", як основному організатору, довелося прямо звернутися по допомогу до нас із "Гедзем".

Козацький досвід підказав просте і жорстке рішення. Ми прийшли, представилися «службою безпеки штабу» і почали викликати кожного з цих каламутників на особисту співбесіду. Жорстка чоловіча розмова та перевірка дали миттєвий результат — декого навіть відсіювати не довелося. Ті, хто прийшов сюди не за справу, а за інтриги, після бесіди наступного дня просто не з'явилися. Шлях був чистий. Ми провели голосування і офіційно ухвалили рішення: створити Добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) «Січеслав».

Так Дніпро, який лютував від ворожих ракет, остаточно згуртувався. Ми довели, що козацький гарт і сивина — це не привід сидіти вдома, коли Батьківщина в небезпеці. Ми, та побратими на Гаванській стали тим внутрішнім хребтом, що допоміг утримати місто в найкритичніші перші дні, перетворивши стихійний гнів людей на організовану залізобетонну силу.

 

А от кінець лютого 2022 року назавжди залишиться в пам'яті як час, коли звичний світ розлетівся на шматки, а на його уламках миттєво зродився новий, затятий і незламний дух. Тоді не було лютих морозів, і навіть сніг майже не покривав землю. Зима ніби причаїлася, віддавши весь свій холод в атмосферу тривоги, що повисла в повітрі. Проте це безлісся й сірість лише загострювали відчуття реальності, яка змінювалася щохвилини.

Як вже згадував - в волонтерському штабі кожен з нас робив свою справу.

На зламі однієї з вулиць, саме перед поворотом до військкомату, вишикувалися залізні їжаки. Ці грубі, нашвидкуруч зварені конструкції за лічені дні перетворилися з музейних експонатів Другої світової на буденну декорацію українських міст. Вони стояли там, як вартові, що відокремлювали мирне минуле від невідомого, небезпечного, але єдино правильного майбутнього. Всього за кілька метрів звідти вирувало зовсім інше життя. Люди заходили та виходили з АТБ поруч та йшли додому. Мимо проїжджали машини на рейсові автобуси. Мирне життя продовжувалось.

На даху двоповерхової будівлі військкомату вже біліла кругла тарілка Старлінка — перша ластівка технологічної допомоги, яку Ілон Маск блискавично передав Україні. Цей маленький білий диск здавався чимось космічним серед сірих стін та залізних їжаків. Він став символом того, що навіть у найтемніші часи ми залишаємося зв'язаними зі світом, що нас бачать і чують. Це був місток між цифровим майбутнім і жорстоким сьогоденням.

А внизу, біля воріт, розгорталася справжня людська драма. Щохвилини до будівлі підходили люди. Чоловіки різного віку, молоді хлопці, жінки — усі з наплічниками, у цивільних куртках, із рішучістю в очах. Черга рухалася нерівно. Чергові прискіпливо перевіряли документи й списки: когось, після розмови по рації, із коротким кивком пропускали всередину, за залізні ворота, назустріч невідомості, а всіх інших, хто йшов без повістки, відправляли додому. Адже в перші дні війни набрали основний кістяк і тепер ставало все у звичне русло стандартної роботи за повістками.

У тих лютневих чергах біля військкоматів народилася та нація, яку сьогодні знає весь світ. Без зайвого пафосу, під тихий гул розмов та скрегіт металу, люди просто приходили, щоб стати живою стіною перед навалою. 

А цей сірий день без снігу, залізні їжаки та біла тарілка зв'язку на даху назавжди закарбувалися в історії як точка нашого відліку. Точка, де кожен зробив свій головний вибір.

Наступного дня дорога, що вела до військкомату, тепер нагадувала справжній укріпрайон. Її нашвидкуруч заблокували масивними бетонними блоками, залишаючи лише вузьку звивину для проїзду. Атмосфера була наелектризована, але чітка. Поміж блоками та залізними їжаками енергійно рухався літній чоловік. Дядько з густою сивою бородою та в ярмолці на голові буквально вирував дією — він бігав від одного краю дороги до іншого, розмахував руками й гучно роздавав команди: де ще піднести мішки з піском, чим додатково перекрити сусідній провулок і як краще облаштувати вогневу точку. Хоча він призначений був в ТРО відповідати за інформаційну роботу з громадськістю, тут він вирішив проявитись з іншого боку. Його вигляд — єврейський традиційний головний убір у поєднанні з військовою метушнею — показав головну істину тих днів: захищати свій дім вийшли абсолютно всі, незалежно від віку, віри чи походження. Волонтери слухняно виконували його команди, поки чекали черги, наповнювали мішки піском та  переносили їх куди наказували.

Саме в цей момент загального хаосу з боку будівлі навпроти військкомату почулися кроки. До блокпоста спокійно вийшли двоє чоловіків. Вони одразу прикували до себе погляди всіх присутніх. На них був камуфляж, який у лютому 22-го року виглядав уже дивно, навіть трохи архаїчно — старий американський «мультикам» перших зразків. Саме в такій формі, зібраній з усього світу волонтерами, воювали перші добробати ще в далекому 2014 році.

Ці двоє ніби і правда вийшли з минулого, з перших днів тієї, ще «гібридної» війни, принісши із собою свій досвід, загартований у боях за Дніпро і  Донбас. Їхня виправка, спокійні обличчя та цей потертий, але такий символічний камуфляж миттєво вселяли впевненість у тих, хто стояв у черзі вперше. Минуле зустрілося з теперішнім на одному перехресті, щоб разом тримати оборону.

На голові в одного з них, трохи молодшого, красувалася дивна шапка з високим синім шликом опущеним на оторочку шкіри якоїсь тварини, наче чорнобурки чи песця, з довгою шерстю. Вона виглядала точнісінько так, наче її й правда зняли з голови пана Кмітиця з легендарного фільму «Потоп». Цей козацький гонор доповнював кривий ніж у шкіряному чохлі, що надійно був зафіксований на поясі. Козак сучасний уособлював собою живий міст через століття: від запорозьких козаків до перших добровольців АТО, і тепер — до захисників повномасштабної війни.

Двоє у камуфляжі чітко знали свою справу. Вони стали на підході до блокпоста, м’яко, але впевнено перехоплюючи потік людей. Тих, хто прийшов без повістки — цивільних, розгублених, але затятих — вони одразу відводили в будівлю навпроти військкомату. Там, у маленьких кімнатах квартири, будинку, побудованого полоненими німцями, вже кипіла робота: волонтери за столами швидко заносили дані до списків, заспокоювали людей і відправляли їх додому з твердою обіцянкою: «Обов'язково зателефонуємо». Натомість тих, хто вже мав бойовий досвід, прийшов із зібраним рюкзаком або тримав у руках повістку, без зволікань направляли далі — туди, де прямо зараз формувалися перші бригади Територіальної оборони.

У цьому вихорі з бетонних блоків, сивої бороди під ярмолкою, шапки з давнього кінфільму, козацького ножа, американського камуфляжу та білого диска Старлінка не було хаосу. Це був запеклий, усвідомлений порядок. Саме так у ті лютневі дні загартовувався та готувався захищатися Дніпро — місто-титан, яке знову взяло на себе роль щита для всієї країни, як в 2014.

Проте їхня місія полягала не лише в сортуванні людського потоку. Ці двоє тримали ще один, невидимий, але критично важливий фронт — інформаційний. У ті перші дні лютневого хаосу смартфон у руках перехожого міг миттєво перетворитися на зброю ворога. Тому хлопці пильно стежили за кожним рухом навколо. Варто було комусь із натовпу чи просто випадковому перехожому підняти телефон, щоб зафільмувати чергу, залізні їжаки чи бетонні блоки, як один із бійців одразу опинявся поруч. Коротке, залізне, але спокійне: «Видали, друже. Не допомагай ворогам», — діяло безвідмовно.

Зовсім інакше вони працювали із західними журналістами. Іноземні репортери в синіх касках та в бронежилетах із написом PRESS та величезними камерами вже зліталися до Дніпра, прагнучи показати світові, як українське місто готується до удару. Операторів та кореспондентів відомих світових ЗМІ не проганяли — навпаки, їм допомагали. Вони знімали багато, особливо подобалось як готували "смузі" москалям. Череда пляшок швидко наповнювалась рідиною та закривалась ганчіркою для підпалу. Мешканці готувались палити ворожу техніку навіть без зброї. А до блокпосту під'їжджали машини волонтерів та вивантажували продукти і одяг для роти охорони та новонабраних добровольців.

Чоловік у козацькій шапці підходив до закордонних телевізійників і ламаною, але зрозумілою англійською, змішаною з українськими словами, чітко пояснював правила гри. Він буквально пальцем показував ракурси: «Ось туди камеру не повертати, там обличчя хлопців і техніка. А ось звідси, на фоні прапора та волонтерів — знімайте скільки завгодно. Нехай ваш світ бачить, що ми незламні». Це була філігранна робота: захистити свої таємниці, але водночас дати всьому світові побачити незламний дух Дніпра. 

Одного дня біля блокпоста розгорнула свою роботу знімальна група з Італії. Спочатку вони слухняно працювали за правилами: знімали бетонні блоки, зосереджені обличчя волонтерів та нескінченну чергу добровольців під правильним ракурсом. Та коли роботу було завершено, професійний інтерес оператора переключився на самого «Кмітиця». Його образ, що випірнув із давнини, просто не міг залишитися поза кадром.

Італієць підійшов ближче, увімкнув камеру і почав розпитувати дядька, якому явно було за  60, про все підряд. Його цікавило, що змусило його вдягти цю старовинну шапку, і, звісно ж, оператор не зміг оминути увагою важкий кривий ніж на поясі. «Кмітиць» добродушно посміхнувся, поклав руку на руків'я, витяг ножа і своєю незграбною англійською пояснив, що цей ніж — не просто зброя, а символ готовності різати ворога, якщо той посміє зайти в його місто.

Коли запис закінчився, напруга перших днів війни на мить відступила, розчиняючись у щирому людському спілкуванні. Італійський журналіст, усміхаючись на всі тридцять два, вигукнув, що весь цей пейзаж — з бетонними блоками, Старлінк на даху та хлопець із козацьким ножем і в козацькій дивній шапці — нагадує йому кадри з якогось божевільного, але прекрасного фільму Еміра Кустуриці.

Ми всі разом дружно посміялися з цього порівняння. Це був дивний, сюрреалістичний лютий 2022 року. Лютий, де трагедія перепліталася з комедією, кібертехнології — з давниною, а весь світ, затамувавши подих, дивився на Дніпро. Місто, яке сміялося в обличчя небезпеці й точно знало: ми обов'язково переможемо.

Минуло лише кілька днів від початку великої війни, а хаос перших годин уже змінився чітким і холодним розумінням: стало зрозуміло, що до чого. Страх відступив, поступившись місцем ділу. 

Ми з козаками координували роботу поблизу військкомату, допомагаючи добровольцям, які тисячами йшли захищати свій дім. Поки наш побратим "Бандера" намагався пробити бюрократичні стіни та офіційно зареєструвати наше добровольче формування (ДФТГ) «Січеслав», ми не втрачали ні хвилини й працювали «на землі».

Навколо нас швидко утворювався потужний центр тяжіння. Почали об'єднуватися як уже сформовані підрозділи, так і стихійні, самоорганізовані групи містян. Наша молодь зреагувала миттєво — хлопці та дівчата отримали зброю і без зайвих вагань увійшли до складу роти контрдиверсійної боротьби. Ми стали для них надійною цивільною підтримкою. До нас також приєдналися Колоброд і Нестор, які з першого дня самотужки будували фортифікації біля своїх домівок, а після мого дзвінка одразу підсилили нашу команду.

З кожним днем звичайного патрулювання людям ставало мало — у представників самоорганізованих груп виникло палке бажання професійно навчатися військової справи. До цього їхній досвід обмежувався спорудженням блокпостів та чергуванням у своїх районах. Хтось міг би сказати, що такі прості цивільні патрулі не мали великого військового значення. Проте це було не так. Військова підготовка давала навички, а саме чергування приносило колосальну користь — воно вносило спокій у людську свідомість. Це повертало відчуття контролю і самим захисникам, і звичайним містянам, які бачили, що вулиці під наглядом своїх.

Бажання людей вчитися ми прийняли одразу, але перші спроби наткнулися на сувору реальність воєнного побуту. Нестор, який до війни викладав у школах «Захист Вітчизни», приніс перші навчальні макети. Спробували займатися на місці, але куди там! Навколо натовпи народу, кімната по саму стелю завалена волонтерською допомогою — де там розвернутися, невже на колінах?

Тоді ми згадали про наш тил. За рік до повномасштабного нападу нас усіх прийняли в організацію «Щит». Тоді ми зробили важливу справу — декомунізували старий радянський ветеранський клуб і відкрили на його базі Музей боротьби за Україну. Там було просторе приміщення зі стільцями та столами. Саме туди ми й перенесли наш імпровізований навчальний центр.

Наступне заняття провели в символічний день — 8 березня 2022 року. Нестор привіз макети мін, автоматів та медичні турнікети. Колоброд узяв на себе курс із самооборони. Щоб процес був системним, я попросив наших дівчат-волонтерок сісти на телефони: вони обдзвонювали людей за списками й чітко формували групи по 25 чоловік. Ми запустили конвеєр безпеки — три групи на день.

Результат виявився приголомшливим. До кінця березня ми провели через ці експрес-курси майже 1000 чоловік. Із цими солідними й чіткими цифрами Бандера зміг піти на переговори до заступник комбріга з позивним "Бек"(Підполковник Олексій Сергійович Башев). Той щиро зацікавився нашою співпрацею. Так намітилася велика перспектива: ми отримали вихід на роботу з бійцями підрозділів ТРО (Територіальної оборони), які на той момент ще навіть не мали затвердженої програми підготовки.

Народження ДФТГ «Січеслав» відбувалося не на паперах у високих кабінетах, а в завалених волонтеркою кімнатах, на блокпостах та в залах нашого Музею. Ми вистояли в ті перші тижні саме завдяки цій безумовній готовності вчитися, залізній самоорганізації та здатності перетворити щирий народний порив на професійну зброю проти ворога.

Тим не менше, робота в нашому волонтерському штабі йшла своїм звичним, хоч і гарячковим ходом. Кожен знав своє місце, кожен робив усе для оборони рідного міста. «Бандера» тоді якраз займався оформленням нашого Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) — ми прагнули офіційного статусу, щоб захищати законно і зі зброєю в руках. Але за якийсь час він повернувся з новиною, яка змусила всіх заніміти: «Маємо приєднуватись до ДФТГ "Варта Дніпра". Бо так вирішив Філатов».

Ми відверто не розуміли, що відбувається. Закон та урядові постанови чітко давали нам право існувати та діяти окремо. І лише в той момент пазл нарешті склався. Стало зрозуміло, чому «заслані бузотери» так затято чинили спротив створенню нашого підрозділу, штучно гальмуючи процеси. Вони просто тягнули час. Тягнули, щоб міська влада встигла створити власну, повністю підконтрольну структуру.

Як саме ліпилася ця «Варта Дніпра» — залишалося загадкою. Очевидно, що ніхто не збирав передбачений законом мінімум із п'яти людей і не голосував за командира. Навпаки, коли «Бандера» приніс готовий список командирів рот та так званих начальників штабів, усе стало очевидним: людей просто призначили згори. Жодної демократії чи врахування думки тих, хто з перших годин війни стояв на барикадах.

Саме в цей важкий момент штаб сколихнула чорна звістка — загинув "Бек", заступник командира бригади ТрО, і всі хлопці, які були з ним. Ця втрата вибила землю з-під ніг. Ми втратили не просто вище військове керівництво, яке нас розуміло, ми втратили надійну опору. З гострою ясністю прийшло усвідомлення: просувати та втілювати власні плани захисту міста тепер буде в рази важче.

Тим не менше, складати руки ніхто не збирався. Ми зуміли напряму домовитися з кількома військовими частинами, і наша діяльність чітко розділилася на два потужні напрямки: робота з кадровими військовими та вишкіл цивільних.

Перша поїздка до військових планувалася ще за життя "Бека". Тоді на полігон вирушив пан "Академік" — поважний полковник, якому козаки дали таке ім'я за неймовірні знання з вогневої підготовки. Допомагати йому мав наш козак «Колоброд». Напередодні цієї поїздки «Бандера» разом із «Оззі» якраз зібрали першу десятку інструкторів, намагаючись нашвидкуруч визначити, які саме тактичні та бойові напрямки підготовки потрібно охопити в першу чергу, щоб закрити прогалини в обороні.

Наприкінці березня кулуарні розмови матеріалізувалися: зайшла мова про створення Окремої роти в складі тієї самої «Варти Дніпра».

Розв'язка наступила 2 квітня. На загальні збори прийшло майже сто добровольців — люди, готові воювати та захищати Дніпро. У залі були присутні представник міської ради, а від військових — Владислав Портянко. Ми всі йшли туди з надією та чітким наміром — обирати своїм командиром перевіреного "Іванчика"(тоді він вибрав собі позивний "Махно").

Але сценарій розгорнувся зовсім інакше. Замість того, щоб очолити підрозділ, сам "Іванчик" разом із Портянком вийшли перед добровольцями й неочікувано для багатьох висунули геть іншу фігуру: «Ось людина, Олександр Гондар. Пропонуємо його».

Ось так, за спільною рекомендацією "Іванчика" та Портянка, на світ з’явилася окрема рота «Січеслав». Голосування перетворилося на чисту формальність. Утрималися від цього рішення, звісно, лише наші козаки. Їх відвернуло все: і російська мова ставленика, якою він звертався до добровольців українського підрозділу, і сама спонтанність призначення абсолютно чужої людини, якої ніхто з нас раніше в очі не бачив.

Це був перший серйозний компроміс із системою, але попереду на «Січеслав» чекав довгий і непростий шлях.

---