Черненко

  Історію часто слухаєш та відчуваєш в дорожньому пилу та розмовах біля нічного багаття. Для Асада, молодого купця з величного Самарканда, одягнутого в халат та з білою чалмою на голові, що означала зроблений ним хадж до Мекки,  ця подорож була випробуванням на міцність. Позаду залишилися місяці шляху, спека степів, переправа через широку Волгу та підступні буєраки, де караван ледь не розгубив свій дорогоцінний крам — рулони китайського шовку та синій самаркандський лазурит. Того вечора вони розбили табір на лівому березі Дніпра, неподалік від закруту, де річка ставала широкою, мов море. Тріщало багаття, пахло смаженою бараниною та диким полином. В степу мігрували величезні стада буйволів. Старий погонич верблюдів Бахтіяр, який пройшов половину відомого світу, неспішно потягував гарячий кумис із піали. — Ти все шукаєш свій Пересічень, хадже? — глузував Бахтіяр, примруживши очі від диму.  — Навіщо тобі місто-привид? Східні базари повні казок. Повертаймо коней на південь, ...

  24 лютого 2022 року. Цей день не просто розпочався — він увірвався в наші життя звуками, які неможливо забути чи переплутати ні з чим іншим. Ми прокинулися від вибухів. Приліт ракет по аеропорту остаточно розірвав передсвітання та останні ілюзії про те, що великої війни можна уникнути. Часу на роздуми чи паніку не було. Коли на екрані блимнув дзвінок від "Гедзя", усе стало на свої місця. Коротка розмова, збори — і ось ми з козаками вже їдемо до обласної ради в Дніпрі. Новини казали одне: там збиратимуться всі, хто готовий тримати зброю. Там формуватимуть ТРО. Ми приїхали до будівлі медіапростору — місця, яке було нам добре знайоме, адже ще у 2016 році, після Майдану,  ми його охороняли. Тоді це здавалося історією, а тепер коло замкнулося. Навколо потроху збиралися люди: хтось розгублений, хтось мовчазний, але в очах кожного світилась запекла рішучість. Задовго до цього дня з телеекранів гучно оголошували про створення сил Територіальної оборони. Нам показували комбатів, до...

  Історію революцій та воєн зазвичай пишуть іменами генералів та політиків, проте справжня трагедія і велич того часу ховаються у долях звичайних селянських родин. Історія Григорія Петровича Черненка, який у бурхливі роки становлення радянської влади залишився в Петриківці, — це тихий, але глибокий літопис українського селянства, що опинилося між молотом і ковадлом великої історії. Коли стара імперія рухнула, а українську землю охопило полум’я революції, кожній родині довелося робити свій вибір. Для родини Черненків цей вибір став лінією розколу: старший брат Григорія, підхоплений виром національно-визвольних змагань, подався в повстанці, обравши шлях збройної боротьби. Григорій же лишився вдома. Разом із батьком Петром та матір’ю він тримався за те єдине, що давало життєву опору — за рідну землю. [ 1 ] Цієї землі в Петриківці у них було небагато, але кожен клаптик вимагав важкої праці від світанку до заходу сонця. Проте невдовзі нова радянська влада показала своє справжнє обличчя....

  Велика історія країни завжди складається з живих родинних спогадів, де кожен епізод — це шрам на долі поколінь. Доля роду Черненків — це не сухі дати, а справжня епопея виживання, написана серед розкуркулення, вогню окупації, гіркого присмаку війни та важкої повоєнної праці. Усе почалося з приходу «червоних комісарів». Абсурд і жорстокість нової влади проявилися одразу: не розбираючись, половину квітучого села Петриківка записали в «куркулі». Черненки були великою, працьовитою родиною, яка звикла заробляти на хліб власною працею. Проте для комісарів це був злочин. В один день у людей забрали все нажите поколіннями майно і виселили з рідної домівки до чужого села неподалік що звалось Урман. Це був перший удар, який мав зламати родину, позбавивши її коріння. Але справжнє пекло чекало попереду. У 1932 році червоні кати дібралися і до Урмана, записавши родину «на знищення». У часи штучного Голодомору вижити в таких жорнах було практично неможливо. Проте сталося справжнє диво — Чернен...