Стежки Черненків: через вогонь і вугілля»

 

Велика історія країни завжди складається з живих родинних спогадів, де кожен епізод — це шрам на долі поколінь. Доля роду Черненків — це не сухі дати, а справжня епопея виживання, написана серед розкуркулення, вогню окупації, гіркого присмаку війни та важкої повоєнної праці.

Усе почалося з приходу «червоних комісарів». Абсурд і жорстокість нової влади проявилися одразу: не розбираючись, половину квітучого села Петриківка записали в «куркулі». Черненки були великою, працьовитою родиною, яка звикла заробляти на хліб власною працею. Проте для комісарів це був злочин. В один день у людей забрали все нажите поколіннями майно і виселили з рідної домівки до чужого села неподалік що звалось Урман. Це був перший удар, який мав зламати родину, позбавивши її коріння.

Але справжнє пекло чекало попереду. У 1932 році червоні кати дібралися і до Урмана, записавши родину «на знищення». У часи штучного Голодомору вижити в таких жорнах було практично неможливо. Проте сталося справжнє диво — Черненкам вдалося вирватися з лабет смерті й перейти до комуни в селі Приют. Назва села виявилася пророчою — воно справді стало для них прихистком і порятунком, хоч і замінилось каторжною працею за трудодні.

Життя завжди перемагає смерть, і символом цієї перемоги став 1934 рік. Григорій разом із братом Йосипом працювали механізаторами, тримаючись за землю своєю працею. Невдовзі одного дня спільною толокою — давнім українським звичаєм взаємодопомоги — Григорій збудував нову хату, а дід Петро оселився поруч, через два провулка. Саме в цьому, 1934 році, народився хлопчик. Його мати, Оксана, була неписьменою, але мала гаряче материнське серце. Вона дуже хотіла назвати сина Гєнькою, проте радянська бюрократія в сільраді записала його «Женька», дивний такий запис в свідоцтві. Згодом у родині народилася ще й дівчинка Люба. Так у Григорія та Оксани стало троє дітей: Віктор, Євген та маленька Люба. Здавалося, життя нарешті увійшло в спокійне русло.

Але це був лише початок нових випробувань. Невдовзі чорною хмарою насунулася війна. На фронт забрали і Григорія, і його брата Йосипа. Прощання з рідною домівкою вийшло раптовим і до сліз щемливим. Одного дня, коли військова колона проходила недалеко від села, Григорій забіг до хати попрощатись. «Відпустили, бо проходили мимо, вього 10 км. звідси...» — ці короткі слова назавжди вкарбувалися в пам'ять родини.

Дороги війни закинули Григорія під саму Москву, де він опинився у складі козацького загону, якому доручили надважливе й надсекретне завдання — охорону ракетних установок «Катюш». Коли німці прорвали оборону і виникла пряма загроза захоплення секретної зброї, загін отримав наказ діяти рішуче. Техніка не мала дістатися ворогу. Страшні вибухи, що пролунали в ті хвилини, були підривами власних «Катюш» — так бійці виконували бойове завдання до останнього. Саме від цих колосальних вибухів Григорій отримав важку контузію і знепритомнів. А коли прийшов до тями — навколо вже були німці. Так, оглушений та знесилений, він потрапив у полон.

Знущання над полоненими на перших етапах було жорстке і нелюдське. Григорій пройшов через справжнє коло катувань: під час одного з конвоїв німецький солдат без жодної причини з люттю проштрикнув йому багнетом стегно. Стікаючи кров'ю, з невилікуваною важкою раною, Григорій переносив ці муки ще до того, як його доправили до концтабору Дора. Німецьке командування вирішило: якщо радянський солдат був пов'язаний із ракетною технікою, то має продовжувати працювати тепер у них, збирати балістичні ракети Фау-2 у підземних тунелях-душогубках. Проте Григорій і в нелюдських умовах полону довів, що є майстром на всі руки і тямить у будь-якому залізі. Його кмітливість помітили, і одного дня німецький бюргер викупив українського механізатора собі в робітники, що вирвало Григорія з лабет смерті.

А в цей час у Приюті його родина проходила через власне пекло окупації. Німецькі війська обрали це село не просто так — колись тут була німецька колонія, і вулицями стояли добротні, звичні для ока окупантів будинки з червоної цегли. Велику будівлю колишньої колоністської управи, де радянська влада облаштувала сільську школу, німці одразу зайняли під свій штаб.

У хаті Черненків оселився німецький офіцер. Перед захопленням села ширилися страшні чутки, що комуністів безжально вбивають, тому Оксані підказали: треба, щоб у хаті обов'язково була ікона, інакше дітей чекає смерть. Оксана побігла та якось дісталась до діда Кіндрата, який колись служив у знаменитій «Білій церкві» (храмі, що стояв ще з козацьких часів останнього кошового отамана Петра Калнишевського). Він піднявся на горище та дістав одну з тих старовинних ікон, які потайки врятував, коли більшовики руйнували й грабували святиню, і віддав Оксані.

Окупація тримала в смертельному страху щомиті. В самому Приюті, крім німців, було два поліцая з місцевих, а в сусідній Іванівці розгорнувся цілий загін, набраний із москальських полонених, який люто звірствував по всій окрузі. Одного дня, поки німецький офіцер гуляв надворі, малий Женька знайшов у кімнаті його пістолет і почав ним гратися. Оксана вчасно помітила це, похолола від жаху, але стрималася — насварила сина й тихо поклала зброю на місце. Коли німець зайшов до хати, він побачив малого поруч із матір’ю і раптом виявив дивну людяність — дістав і дав дитині шоколадку. Вона в пам'яті Женьки назавжди залишилася гіркою.

Але справжня природа війни була цинічною. Однієї ночі, коли німці всі були на якомусь виїзді й село опустіло, малий Женька прокинувся від того, що в темряві грала батькова балалайка. Колись перед війною Григорій з кленової лавки, що стояла біля двору, вирішив її зробити — та й зробив власноруч. Тепер на ній грав якийсь чужий дядько, а в хаті сиділо декілька чоловік у білих зимових тулупах. Вони казали Оксані, що вони «піщанські партизани». Але ніяких піщанських партизан насправді не було — це був лише радянський міф для звітів. Справжній загін на папері мав існувати: командиром призначили голову колгоспу з Піщанки Карнозу, дали дві рушниці, трохи набоїв, а іншим людям роздали сім старих пістолів. Червоні перед відступом пішли, а налякані селяни, звісно, просто покидали ту нікчемну зброю у глибокі вири і ніякого загону не зробили. 

Нічні гості в білих кожухах були засланими червоними диверсантами. Вони побули до світанку, а коли малий  прокинувся вранці — партизан уже не було, і батькова кленова балалайка назавжди зникла разом із ними.

Невдовзі фронт знову покотився назад. Німецький офіцер ще деякий час пожив у хаті, а перед самим відступом виявив несподіване милосердя. Він підійшов до Оксани й попередив: «Ми відступаємо. Забери дітей і сховайся десь в селі, бо крайні хати палитимуть, буде іти велика колона». Оксана так і зробила — схопила Віктора, Женьку та Любу й побігла вглиб села, сховавшись у погребі у діда Петра, батька Григорія, що жив за два квартали. Це врятувало родині життя. Адже в цей самий час у сусідній Іванівці люті поліцаї зігнали всіх місцевих жителів у сільський клуб, зачинили двері й підпалили його заживо. Клуб палав як свічка, і мало хто вижив у тому пеклі. Одним із тих, кому дивом вдалося вискочити з вогню, був малий хлопчик Олексій Омельницький — майже одного віку з Женькою. Вже після війни, через багато десятиліть, коли вони зустрілися сивими дідами, Олексій зі сльозами на очах розповідав Євгену про ту страшну заграву.

Прийшли червоні і перше, що хотіли зробити ‐ забрати Віктора, бо йому було 14 років, до армії, тоді всіх збирали і кидали штурмувати Дніпро, так званих "чорносвитників". Віктор не підійшов, бо малого росту надто був.

Війна скінчилась, а батька все не було. Лише в 1947 році Григорій нарешті повернувся на поріг відбудованої хати. Змарнілий, але не зламаний, він розповів, що радянська влада зустріла його з полону репресіями: його одразу відправили на Криворіжжя на каторжну, тяжку відбудову напівзруйнованих шахт — це було його офіційне покарання за полон. На додачу до підземної праці у нього відібрали чесно заслужену на фронті бойову медаль. Проте доля розпорядилася символічно — Григорій відбував покарання саме на тому Криворіжжі, де колись, виборюючи волю України, діяли сміливі повстанці, і де пройшов свій шлях його брат — Платон Петрович Черненко.

Минали роки, і залізна тоталітарна система почала слабшати. Лише в 1965 році історична справедливість частково відновилася: після численних перевірок Григорію повернули його законну, першу бойову медаль — «За відвагу» з танком, очистивши його ім'я. А ще через п'ять років, у 1970 році, коли країна відзначала 100-річчя Леніна, державна нагорода знайшла його знову. Тоді випустили дві однакові ювілейні медалі, які розрізнялися лише написом на звороті: одна призначалася для трудівників трудового фронту, а інша — для безпосередніх бійців. І Григорію, як справжньому фронтовику, чий подвиг під Москвою при підриві «Катюш» та незламність у концтаборі Дора нарешті визнала держава, вручили саме ту медаль, де на звороті було чітко написано: «За воинскую доблесть».

Сьогодні, дивлячись на старі портрети Григорія та Оксани, ми бачимо погляди людей, які витримали неможливе. А старовинний, величний образ Спасителя в дерев'яній рамі — та сама врятована козацька ікона — стоїть як живий свідок материнської сили. Бабуся Оксана заповіла цю святиню своєму онукові. А витончена різьблена рама, що обіймає ікону, стала символічним початком життєвого шляху онука. Адже колись старий дід Григорій терпляче навчав його правильно тримати рубанок, влучно працювати молотком та разом мурувати кабицю з тієї самої саманної цегли, яку вони ліпили власноруч, щоб зварити на ній кандьор.

Ці уроки ремесла та поваги до старовини визначили майбутнє. Багато років потому саме спадкова робота різьбярем, червонодеревником, реставратором та антикваром допомогла онуку Григорія витримати важкі випробування нових часів. У суворі 90-ті та бурхливі 2000-ні роки, коли весь уклад життя знову руйнувався, це шляхетне ремесло допомогло його власній великій родині з трьома дітьми вижити, встояти та зберегти гідність.

Проте справжній козацький дух роду Черненків остаточно проявився пізніше, на барикадах Майдану та в запеклій обороні Дніпра. Коли над країною знову нависла загроза, онук Григорія без зброї, лише в "броніку" разом з іншими козаками охороняв облраду і безсонними ночами стояв на блокпостах, закриваючи собою рідне місто. У 2020 році в побудові справжнього козацького струга знову ожили й до дрібниць згадалися ті самі давні науки діда. А фатальний 2022 рік вимагав нових, надлюдських зусиль. Вже не придатний за віком для передової, він усе ж знайшов свій спосіб воювати. Згадавши весь свій досвід і незламний гарт роду, він очолив Центр військової підготовки «Січеслав» та особисто допоміг створити обласний центр підготовки до національного спротиву, навчаючи захищати рідну землю сотні нових бійців.

Історія родини Черненків — це жива, дивовижна повість про те, як український рід переміг вогонь, голод, катування, концтабори, каторжні шахти та сучасні навали. Козацька ікона діда Кіндрата, материнське попередження сховку в погребі, саманна цегла кабиці, рубанок у впевнених руках, оборонні блокпости Січеславщини та пам'ять поколінь зберегли цей рід незламним, довівши, що наше коріння занадто глибоке, щоб його можна було вирвати з рідної землі.