Черненко

  24 лютого 2022 року. Цей день не просто розпочався — він увірвався в наші життя звуками, які неможливо забути чи переплутати ні з чим іншим. Ми прокинулися від вибухів. Приліт ракет по аеропорту остаточно розірвав передсвітання та останні ілюзії про те, що великої війни можна уникнути. Часу на роздуми чи паніку не було. Коли на екрані блимнув дзвінок від "Гедзя", усе стало на свої місця. Коротка розмова, збори — і ось ми з козаками вже їдемо до обласної ради в Дніпрі. Новини казали одне: там збиратимуться всі, хто готовий тримати зброю. Там формуватимуть ТРО. Ми приїхали до будівлі медіапростору — місця, яке було нам добре знайоме, адже ще у 2016 році, після Майдану,  ми його охороняли. Тоді це здавалося історією, а тепер коло замкнулося. Навколо потроху збиралися люди: хтось розгублений, хтось мовчазний, але в очах кожного світилась запекла рішучість. Задовго до цього дня з телеекранів гучно оголошували про створення сил Територіальної оборони. Нам показували комбатів, до...

  Історію революцій та воєн зазвичай пишуть іменами генералів та політиків, проте справжня трагедія і велич того часу ховаються у долях звичайних селянських родин. Історія Григорія Петровича Черненка, який у бурхливі роки становлення радянської влади залишився в Петриківці, — це тихий, але глибокий літопис українського селянства, що опинилося між молотом і ковадлом великої історії. Коли стара імперія рухнула, а українську землю охопило полум’я революції, кожній родині довелося робити свій вибір. Для родини Черненків цей вибір став лінією розколу: старший брат Григорія, підхоплений виром національно-визвольних змагань, подався в повстанці, обравши шлях збройної боротьби. Григорій же лишився вдома. Разом із батьком Петром та матір’ю він тримався за те єдине, що давало життєву опору — за рідну землю. [ 1 ] Цієї землі в Петриківці у них було небагато, але кожен клаптик вимагав важкої праці від світанку до заходу сонця. Проте невдовзі нова радянська влада показала своє справжнє обличчя....