ДОРОГА НА СІЧ

                                                                                            Присвячується пам'яті                                                                                                                                Тимофія(Івана)Логвиненка                                                                                                                        мого двоюрідного діда.                                                                                     

Дніпро клекотів. Вода навколо дуба — міцного козацького човна — пінилася й вирувала, наче в гігантському казані. Молодий Остап щосили стискав у руках важке весло-кормило. Долоні змокріли, а серце калатало так, що, здавалося, глушило навіть рев річки. Попереду лежала не просто небезпечна вода. Попереду лежав його єдиний квиток до запорозького товариства.

На кормі, спокійно поклавши руку на стерно, сидів старий козак невідомого віку на прізвисько Буревій. Його довгий, сивий чуб розвівався на вітрі, нагадуючи опис давнього князя Святослава, що за переказами загинув десь тут, на цих самих порогах, від печенізької руки. Ті самі суворі риси, ті самі довгі вуса, що спускалися аж до грудей, і міцна глиняна люлька в зубах. З її люльки летіли рідкісні іскри, але сам козак здавався скелею серед цього водяного пекла.

— Тримай лівіше, синку! — крикнув Буревій, випускаючи цівку сизого диму. — Не бійся води, бійся каменя! Зараз перше хрещення. Чуєш, синку, спів, як скрипка на весіллі козацькому? Це попереду той перший і відомий як Гудак!

Остап напружив слух. Крізь гуркіт хвиль він раптом почув дивний, тужливий звук. Скелі розрізали воду, і річка не просто шуміла — вона видавала глибокий, протяжний гул, схожий на гру велетенського струнного гудка. Наче сотні кобзарів заграли на скрипках десь під водою, закликаючи до запального танку.
— Чуєш, як гуде? — осміхнувся у вуса старий. — То він лоцманам грає! Хто цей інструмент не зрозуміє, той далі не піде.

Вони пролетіли Гудак, обійшли забри і вискочили на відносну волянку, але Буревій не давав перепочинку. За якийсь час у повітрі з'явився зовсім інший звук — чистий, металевий, наче десь ударив важкий кувадлом об ковадло.

— А це вже Дзвонецький кличе! — гукнув старий, затягуючись люлькою. — Слухай, як дзвонить! Вода об граніт б'ється, наче в дзвони б'є. Тримай дуб рівно, не дай хвилі боком повернути!

Остап відчув, як човен підкинуло. Вода з дзвоном ударила в борт, обдавши хлопця холодними бризками. Він заплющив очі на мить, а коли розплющив — попереду небо затягло водяним пилом. Повітря здригалося від такого страшного грому, що закладало вуха. Це був не просто шум, це був лютий звірячий рик.

— А тепер молися, козаче! — суворо сказав Буревій, і люлька в його зубах на мить згасла. — Попереду Ненаситець! Ревучий наш Дід! Він ніколи не ситий, усе йому мало людських душ. Чуєш, як реве?

Остап дійсно чув. Це був справжній рев розлюченого звіра, від якого вібрувала сама земля під дніпровими кручами. Вода тут летіла з шаленою швидкістю, оголюючи гострі чорні зуби-скелі. Дуб кидало, як тріску. Хлопець працював веслом до хрускоту в суглобах, повторюючи кожний блискавичний рух старого козака. Вони пройшли по самому краю прірви, лівіше «пекла», де вода закручувалися в смертельні вузли. Коли Ненаситець лишився позаду, Остап був мокрий від поту та річкової піни, а руки тремтіли.

Він трохи розслабився, відчувши, що течія стала спокійнішою, і втома почала валити його з ніг. Очі самі заплющувалися під монотонне хлюпання.

— Ану не спати! — раптом гримнув Буревій, вибиваючи попіл з люльки об борт човна. — Чуєш, попереду гуркіт особливий? То Будило озивається! Він спеціально такий голос має, щоб лоцмани перед останніми порогами не здумали задрімати. Прокидайся, козаче, бо Дніпро сонних не любить!

Остап стріпонувся. Справді, попереду вода шуміла якось уривчасто й тривожно, наче хтось наполегливо стукав у вікно: «Вставай! Попереду небезпека!». Сон як рукою зняло. Вони чітко обійшли кам'яні гряди Будила, проскочили Лишній та Вільний пороги, і врешті-решт дуб вирівнявся, виходячи на широку, тиху гладінь нижнього Дніпра. Попереду, в променях вечірнього сонця, замаячив очерет та палі Запорозької Січі.

На березі вже стояли козаки в яскравих жупанах, спостерігаючи за човном.

Коли ніс дуба м'яко ткнувся в пісок, Остап ледь зміг підвестися — ноги були як ватяні. Буревій першим ступив на берег, підійшов до кошового отамана і, кивнувши на мокрого, але гордого хлопця, сказав:
— Приймай поповнення, батьку. Хлопець правильний. Усі пороги пройшов, кожний голос Дніпра почув і весла з рук не випустив.

Кошовий отаман уважно подивився на Остапа, помітив синяки на його руках від важкої праці та вогник, що палав в очах.

— Ну що ж, — пробасив отаман, кладучи важку руку хлопцю на плече. — Пороги ти пройшов, дорогу на Січ подолав. Але це лише початок. Приймаємо тебе до нашого товариства, синку. Але пам'ятай: попереду в тебе три роки випробувального терміну. Будеш вчитися, слухати старших, шанувати звичаї та загартовувати шаблю. Якщо витримаєш — станеш справжнім лицарем. Ласкаво просимо на Січ!

---

Так почалося нове, справжнє козацьке життя Молодика. Наступного ж ранку Остапа розбудив не рев порогів, а різкий звук сурми та гуркіт литавр. Протягом першого року на Січі весло змінилося на важку козацьку зброю. Старі сивобороді майстри та той самий Буревій витискали з хлопців увесь піт на січовому майдані.

Навчання військовим заняттям було нещадним. Хлопець вчився годинами тримати рівновагу на колоді, тримаючи в руках важку козацьку шаблю, відбивати удари з трьох сторін одночасно та стріляти з мушкета на звук, заплющивши очі. Його вчили фехтувати лівою і правою руками, повзати в плавнях так, щоб і очеретина не поворухнулася, і годинами дихати під водою через порожню очеретину, ховаючись від ворожого ока. Сонце палило спину, шкіра грубіла від порохового диму та мозолів, а тіло ставало гнучким і міцним, як сталь.

Але справжній гарт чекав попереду. Щоб остаточно отримати право називатися запорожцем, Остап мав пройти три довгих роки походів.

У перший рік їхні легкі чайки вийшли у відкрите Чорне море. Шторми кидали судна, як тріски, а турецькі галери засипали їх ядрами. Остап уперше відчув смак порохового диму в справжньому бою, беручи на абордаж ворожий корабель. Шабля свистіла в його руках так само впевнено, як колись кормове весло на Ненаситці.

Другий рік кинув його в безкрайній, випалений сонцем Дикий Степ — у затяжні кінні розвідки, де кожна балка могла ховати татарську засідку. Доводилося спати в сідлі, пити гнилу воду з копитних калюж і тижнями харчуватися лише сушеною дичиною та сухарями.

Третій рік випробувань закинув козацьке товариство у важкі облоги міцних прикордонних фортець. Остап навчився підривати мури, витримувати нічні вилазки ворога і, головне, втрачати побратимів, закарбовуючи в серці козацьке почуття вірності та помсти.

Коли три роки безупинних боїв, холодів і походів минули, Остап знову стояв на січовому майдані перед кошовом отаманом. Поруч стояв Буревій, який тепер дивився на хлопця не як на зелене ловине, а як на рівного. На обличчі Остапа з'явився перший шрам, погляд став глибоким і спокійним, а на голові гордо розвівався його власний, козацький чуб.

Кошовий отаман обвів поглядом коло товариства, витяг з-за пояса срібну пірнач і голосно промовив:
— Ну що, браття-запорожці! Цей молодик три роки ділив з нами і хліб, і кулю, пройшов вогонь, степ і велику воду. Буревію, що скажеш про нього? Що б ми йому не доручили, зі всього сухим із води виходив?

Старий лоцман вийняв люльку з рота, примружив око й гордо посміхнувся:
— Отамане, цей хлопець може все. Проти течії вигребти — може. Фортецю підпалити — може. Мовчки ворожу мову підслухати — може. Ти мож, синку, ти все можеш!

Козацьке коло вибухнуло сміхом і схвальним гуком.
— Тимож! Тимож! — покотилося майданом. — Оце прізвисько! Оце ім'я для козака!

Кошовий отаман посміхнувся, підійшов і міцно ляснув хлопця по плечу:
— Ну, значить, так і запишемо в реєстр Війська Запорозького. Віднині ти не Остап, а козак Тимож!

Минали віки. Запорозька Січ відійшла в легенди, а нащадки славного козака розійшлися по всій Подніпровщині. Лоцманське прізвисько «Тимож», яке нагадувало про незламну козацьку волю та силу «ти можеш», з роками, під впливом церковних книг та плину часу, трансформувалося у звичне християнське ім'я Тимофій. Проте в кожному Тимофієві з того роду назавжди залишилася крапля тієї самої лоцманської крові, яка колись підкорила ревучі дніпровські пороги.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ДНІПРА

Минали століття. Великі пороги сховалися під глибокою товщею води, коли люди перегородили річку бетоном. Зникла Січ, відійшли у вічність старі лоцмани. Але козацький рід продовжувався. Нащадки козака Тиможа носили його ім'я, яке з часом перетворилося на Тимофія, передаючи з покоління в покоління ту саму вперту лоцманську вдачу: «Ти мож, ти все здолаєш».

Поки не прийшла інша, страшна війна.

Нащадок того самого Тиможа, названий на честь пращура Тимофієм, опинився в самому пеклі — на кривавій переправі через Дніпро. Навколо ревли вже не пороги, а артилерійські снаряди. Вода закипала від вибухів, дуби змінилися на понтони, а річка знову забирала людські життя, стаючи новим, сучасним Ненаситцем.

В один із найзапекліших моментів бою, коли залізо рвало землю, міна вибухнула занадто близько. Тимофій упав на дно човна. Світ згас. Рев річки й канонади розчинився в тиші, і хлопець втратив свідомість, ідучи на дно свого власного, найтемнішого порогу.

Його, непритомного, засипаного землею й обпаленого порохом, витягли на той бік Дніпра санітари. Навколо панував хаос. Документи змило водою, сили залишали молодий організм, а шпитальні підводи прибували одна за одною.

— Звідки ці? — крикнув лікар у закривавленому халаті, приймаючи чергову партію поранених.
— З переправи! — відповів утомлений підводчик, витираючи піт із чола. — Навезли Іванів із переправи на Дніпрі... Розбирай, які живі!

«Іванами» безликі писарі називали всіх, чиїх імен не могли розібрати в диму та крові.

Коли хлопець уперше розплющив очі у великому шпитальному залі, над вікном шуміли крони дерев міста Дніпра. Він дивився на білу стелю, намагаючись згадати свій перший поріг. До ліжка підійшла медсестра з карткою в руках.
— Ожив, соколику? — тихо спитала вона, вписуючи щось олівцем. — Ну слава Богу. Будеш у нас Іваном. Так у списку записано.

Він хотів заперечити, хотів крикнути, що він Тимофій, що в його жилах тече кров лоцмана Тиможа. Але сил не було, а Дніпро за вікном тихо ніс свої води, наче шептав: «Мовчи, синку. Головне — вижив. Я забрав твоє ім'я, щоб урятувати тобі життя. Будь Іваном. Але пам'ятай, хто ти».

Він вижив. Народився вдруге в місті Дніпрі — прямо над тими гранітами, де колись починалася дорога його роду. І нехай у документах на все життя залишилося чуже, поспіхом записане ім'я Іван, всередині нього, в кожній клітині тіла й у погляді сірих очей, назавжди залишився козак Тимож. Людина, яка пройшла крізь вогонь, воду, забуття і смерть, бо знала головне: «Ти можеш».

---