Стара Самарь — місце сили

 

Запах сосни, куліш і козацьке слово

Знизу, від самої води, велетенські земляні вали здавалися краєм землі. Сонце якраз сідало за річку і дубові колоди паркану на вершині валу палали червоним, наче загартовані в горні шаблі. Чотири кутові вежі мовчки стерегли небо. Я стискав у кулаці порвану мотузку від батьківського човна і не вірив, що стою тут, у самому серці козацької залоги на високому березі Самари.

Усередині фортеці пахло димом, свіжою стружкою і кулешем. Тут не було домашньої тиші. З одного боку чувся ритмічний стукіт сокир — козаки ладнали довгі дубові човни-чайки. Тріски летіли врізнобіч, і один сивий вусач у засмальцьованій сорочці підмигнув мені, струшуючи з бороди білу тирсу. На плацу, підійнявши куряву, підлітки й дорослі рубалися на дерев'яних шаблях. Дзвін стояв такий, що закладало вуха, але ніхто не злився — після вдалого удару вони реготали й плескали один одного по плечах.

Обід у курені здався мені якимось священним дійством. Козаки сіли навколо великого казана, кожен дістав свою ложку. Їли мовчки, поважно, черпаючи гарячу, густу страву. Коли казан спорожнів, старий курінний підвівся й суворо обвів поглядом товариство. Біля дверей уже стояв куховар з великою дерев'яною мискою в руках.

Тут діяв залізний закон залоги: за обід кожен козак мав заплатити сам. Один за одним вони підходили до куховара, і в миску з сухим дзвоном падали копійки. Хтось клав срібну копійку, хтось дві, але давав кожен — без винятків. Це було непорушне правило козацького братерства й самоврядування. На ці гроші куховар потім сам купував на базарі чи у заїжджих купців усе, що треба: борошно, крупи, сало, сіль та рибу, аби наступного дня знову нагодувати три сотні голодних ротів.

Якраз під цей копійчаний дзвін біля воріт зарипіли колеса — приїхав торговець. Його віз був завалений глиняним дивом, на яке так чекав куховар та інші козаки. Вмить навколо воза знявся галас.
— Глянь, яка люлька-носогрійка! Наче сам чорт виліпив! — сміявся молодий козак з довгим чубом, крутячи в руках темну глиняну люльку.

- Таку вночі ворог не побачить.
Куховар же, сховавши зібрані за обід копійки в калитку, прискіпливо оглядав товар торговця: мацав міцні пузаті глечики для молока, вистукував пальцем широкі глиняні миски, з яких так зручно їсти гарячу юшку в курені. Життя тут вирувало щохвилини, і я раптом зрозумів: мені більше не страшно. Я вдома.

Таємниці козацького кантаржія

Згодом цікавість повела мене далі, вниз до самої річки, де біля галасливого перевозу кипіло зовсім інше життя. Тут, серед розпряжених возів та мішків, стояв поважний, сивовусий козак. У руці він тримав дивну залізну тростину, яка одразу прикувала мій погляд. Її масивне руків'я нагадувало виточену з металу річкову лодію, сама тростина була плоскою, з нанесеними на неї поділками, а протилежний кінець був загострений для чогось..

Чутки шепотіли, що це кантаржій — суворий наглядач, який не лише брав плату за перевоз через Самару, а й ретельно оглядав кожен купецький товар.

Спершу я ніяк не міг збагнути, навіщо йому ця залізна палиця. Проте козак підійшов до великого шкіряного мішка одного з торговців, підчепив його за ручку-лодію, а на інший кінець підвісив важкий фунт, що дістав з кишені. Далі кантаржій почав плавно совати її вздовж поділок, аж поки залізна лодія не завмерла у повітрі абсолютно рівно, врівноважена вагою вантажу.

— Тридцять фунтів чистого тютюну, — басовито промовив кантаржій, дивлячись на мітку, і я нарешті зрозумів: ця дивна тростина — справжні розумні ваги, козацький кантар!

Козак неквапливо розгорнув товсту паперову книгу, неквапливо загострив гусяче перо, окунув в каламарь з чорнилом й зі скрипом записав вагу. Тоді дістав із пояса невелику каганцеву лямпу з розігрітим червоним сургучем, капнув ним на мотузок, яким була зав'язана клунька, і притис зверху свій важкий жовтий виблискуючий на сонці перстень. На гарячому воску чітко закарбувався герб залоги: обрамлені овалом із густого листя лук та дві перехрещені стріли.

Опечатавши вантаж цією суворою печаткою Самарської паланки, козак кивнув купцеві, дозволяючи перевозити товар далі на той бік. Більше на цих землях ніхто не міг обкладати це митом, лише на наступному перевозі. Козацький закон на Самарі діяв бездоганно, і кожен крок тут мав свій залізний порядок.

Нічний бій на хутірській дорозі

Коли над Самарою зависли перші вечірні зорі, залога почала втихомирюватися. Кантаржій закінчив свої справи, обережно сховав товсту книгу та сургучну печатку до шкіряного калита і рушив додому. Жив він неподалік фортеці, на затишному козацькому хуторі, що ховався за байраком. Я тишком поплентався слідом, заворожений цим поважним чоловіком, а залізна тростина-кантар тихо впивалась гострим кінцем в грунт дороги в його правиці в такт крокам. Сутінки швидко густішали, огортаючи дорогу високою, вигорілою за літо травою.

Небезпека виросла з темряви раптово, наче з-під землі. На повороті до хутора, де шлях звужувався між кущами терну, дорогу перегородили дві постаті. Почувся хрипкий сміх та важкий запах сивухи й дешевого тютюну. П'янички — чи то бродяги-волоцюги, чи то заїжджі шибеники — вирішили, що старий козак із гаманцем грошей, зібраних за перевоз, стане легкою здобиччю.

— Висипай срібло в траву, старий, інакше тут і прикопаємо! — крикнув один, блиснувши в темноті довгим ножем.

Проте грабунок не вдався. Кантаржій навіть не здригнувся. В одну мить його поважна постать підібралася, наче в молодого вовка, а залізна палиця з лодією крутнулася в повітрі з хижим свистом. Нападник кинувся вперед, але козак зробив короткий, невловимий випад. Загострений кіпець, яким ще годину тому підважували купецькі мішки, з хрускотом проштрикнув груди грабіжника. Той лише зойкнув і важко осів у куряву.

Другий нападник від такого видовища вмить протверезів. Жах змив із нього всю хмільну відвагу. Побачивши, як його спільник стікає кров'ю та хрипить задихаючись, а старий січе повітря кривавим залізом, розбійник кинув свого ножа й навтіки чкурнув у терни, тільки п'яти замиготіли в темряві.

Кантаржій спокійно витер гострий кіпець об траву і, навіть не прискорюючи кроку, пішов далі до свого хутора, тихо шкандибаючи. А я, затамувавши подих у кущах, зрозумів найважливіший закон цього краю: на Самарі козак залишається воїном до останнього подиху, і його зброєю може стати все, що тримає рука.

Перше завдання для майбутнього козака

Наступного ранку я вже не міг думати ні про що інше, окрім нічного бою. Відвага й спокій кантаржія вразили мене до глибини душі. Ледь сонце визирнуло з-за порогів, я прибіг до його хутора, упав на коліна біля порога і щиро, ковтаючи сльози від хвилювання, попросився до дядька в джури. Старий козак довго мовчки дивився на мене своїми примруженими сірими очама, крутив довгий вус, а потім коротко кивнув:
— Ну що ж, хлопче. Сміливі очі мені подобаються. Але козацька наука починається не з шаблі, а з терпіння й пильності.

Перше завдання

Своє перше завдання я отримав негайно. Дядько кантаржій звелів мені йти вниз, до самого урізу води, де високий правий берег Самари круто обривався вниз, оголюючи суміш різних прадавніх порід — дикого каміння, глини та сірого граніту. Саме тут, біля фортеці, на поверхню виходили химерні пласти різних порід і берег був усипаний ріщними камінцями.
— Нам потрібен кремінь для рушниць та пістолів, — повчав старий, показуючи мені невеличкий, гострий темний камінець. — Шукай такі, що не кришаться під ножем. Без доброго кременю козацька зброя — просто залізяка.

Я провів на березі кілька годин. Хвилі Самари тихо хлюпали біля моїх ніг, а я наполегливо перебирав вологу гальку та великі кругляки. Тут і справді було повно дивовижного каміння, вимитого річкою за довгі століття. Я швидко навчився відрізняти звичайний сірий вапняк від справжнього, міцного кременю чорного та темно-рудого кольору, інолі сірого. Коли я знаходив правильний камінець, то обережно стукав ним об інший — якщо летіла слабка іскра, а камінь залишався цілим. Потім шкрябав ножем і сліду не залишалось я з гордістю ховав його до свого полотняного мішечка.

Мої пальці були збиті в кров, а сорочка вимазана в річковій глині, але я відчував неймовірну гордість. Кожен знайдений мною камінець скоро мав дати вогонь для козацької пороху на полиці пістоля чи рушниці

Наука козацька та левове серце Сулими

Поступово дні складали в тижні, а тижні — у місяці, і я дедалі глибше втягувався в це життя. Щовечора я сідав на порозі, брав до рук важкі мушкети й пістолі, розбирав їх і ретельно витирав нагар шматками замасленого сукна. Дядько стежив, щоб кожен замок був змащений салом, а кремінь, який я шукав на березі Самари, сидів у курку міцно й рівно. Так я почав осягати перші уроки козацького побуту, але головна наука бою чекала попереду.

Одного дня дядько кантаржій вивів мене на вигін і кинув під ноги дві однакові дубові палиці.
— Бери обидві, хлопче, — суворо мовив він. — Справжній козак не має права бути шульгою чи правшою. Обидві твої руки повинні працювати однаково, наче крила у сокола. Якщо в бою ворог виб'є шаблю з правої руки — ліва має вмить продовжити танець. А скакатимеш на коні то бити ворога зліва правою, то лише коню вухо відріжеш. Он бачиш того коника, постраждав від цього.

Навчання було нещадним. Ліва рука спершу зовсім не слухалася, палиця вилітала, а синці цвіли по всьому тілу. Але з часом я почав відчувати дивовижну рівновагу — дві палиці крутилися так швидко, що створювали суцільний дерев’яний щит. 

Козацькі байки-бувальщини

Одного разу, переводячи подих під вербою, я попросив дядька розповісти більше про славного гетьмана Івана Сулиму, чию тактику бою двома руками ми запозичили. І старий кантаржій повів розповідь, від якої в мене перехопило подих.

— Ця наука, синку, випалена залізом і кайданами, — тихо сказав дядько. — Мало хто знає, але Іван Сулима цілих п'ятнадць років пробув у суворому турецькому полоні, прикутий до весла на галері8. П'ятнадць років пекельної праці! Але козацький дух не зламати. Одного дня він знайшов момент, розірвав залізні ланцюги й підняв повстання. Битися попервах довелося тими самими важкими кайданами й ланцюгом, тримаючи залізо в обох руках — ото була перша сувора школа дворучного бою! Сулима з побратимами розкидав охорону, захопив три турецькі галери разом із трьома сотнями яничарів і примудрився доправити їх аж до самого Риму. Папа тоді так здивувався козацькій відвазі, що нагородив Сулиму золотим орденом.

Дядько важко зітхнув, забиваючи тютюн у люльку:
— А ось ще одна промова про нього. Якось він з козаками  повернувся з походу на Дніпро, де побачив нову польську фортецю Кодак. Вона стояла на порогах, щоб не пускати вільних козаків до моря, бо лише наші люди вміли долати грізні водяні перешкоди ті пороги. Хоч козаків із Сулимою було небагато, він наказав усім узяти по дві шаблі в руки, щоб урівняти сили з гарнізоном. Вороги ошаліли, коли побачили цей дворучний танець смерті, і Кодак пав. Але за знищення фортеці Сулимі довелося дорого заплатити. Поляки не пробачили цього. Невдовзі через підлу зраду негідників гетьмана схопили й стратили у Варшаві.

Прадавні таємниці імені: Сав Мара

Слухаючи ці слова, я зачудовано дивився на спокійну гладінь річки. Якось увечері, коли вогнище весело тріщало під зоряним небом, я несміливо запитав у наставника:
— Дядьку, а чому наша річка зветься Самара? Це щось із Біблії взято, чи як?

Дядько кантаржій тихо розсміявся, випустивши густу хмару диму з люльки, і похитав головою:
— Ні, хлопче, Біблія тут ні до чого. Наша земля набагато старіша за ті книги, що нам везуть здалеку. Колись дуже давно, ще до перших залог і січей, ця річка звалася зовсім інакше — Сав Мара. Була у наших пращурів така могутня й темна богиня Мара, яка супроводжувала душі людей на той світ.

Він протягнув руку в бік сходу, ніби намагався вказати на самі витоки козацького краю:
— Далеко звідси на засхід, на берегах річки Рось біля селища Погребища, стоїть така сама наша козацька фортеця. Вона височіє на скелях, і є там одне дивовижне місце — велика скеля, яку в народі кличуть Камінь Мара. Цей камінь ріднить наші прадавні краї з тими далекими землями, адже десь звідти, з тих таємничих глибин, і наша ріка бере свій початок, несучи свої води крізь степи.

Дядько примружився, дивлячись на темну воду біля перевозу:
— А Марою її прозвали тому, що коли наші козаки та купці виходять човнами з гирла Самари у грізний Дніпро, вони потрапляють у такі закрути й пороги, з яких далеко не кожен зможе вийти живим. Річка підступна, вона мов забирала душі православних воїнів до себе в підводне царство богині. Тому Стара Самарь — це не просто укріплені вали й дерев'яні вежі. Це наше прадавнє місце сили, де земля пам'ятає кожне ім'я і береже кожного, хто вміє її слухати й захищати.

Козацький обух і легенда Обухівки

Важливість вміння володіти не лише шаблею чи рушницею, а й будь-яким залізом, що потрапить під руку, приходила до мене й надалі з цих глибоких розмов.

— Це не вигадки й не казки для дітей, синку, — продовжував дядько, повертаючись до військової справи. — Його ім'я у хроніках московських записане, у залізних книгах розрядних їхніх воєвод, усе щира правда. Був у нас колись на залозі такий козак — Філько Рватий. А Рватим його прозвали через те, що за бунт проти царських прихвостнів у полоні москалі обірвали йому ніздрі залізом. Понівечили чоловіка, думали — зламали. Але козацьку лють не загасити. Потрапив Філько в чергову халепу — піднявся новий бунт у московському краї, і козаків затисли у вузькому дворі. Зброю в них відібрали, лишилися тільки голі руки проти озброєного загону стрільців. Інший би здався, але не Філько. Він примудрився перехопити важкий залізний обушок на короткому руків'ї — або кистень, як москалі ту зброю називають. І закрутилося! Одною рукою він відбивав бердиші, а іншою — крутив той кистень так, що залізний клейнод трощив стрілецькі шоломи мов глиняні миски. Він тоді один ледь не пів загону стрільців поклав тим обухом, прорубав дорогу побратимам і вирвався на волю. Москалі досі в своїх записах це тримають, як науку.

Старий кантаржій підвівся й подивився на мене з-під кущистих брів:
— Багато наших козаків, які досконало володіли цим важким і підступним знаряддям, звалися просто — Обух. Це було почесне ім'я міцних воїнів. А оте славне поселення на Орілі, про яке ти, мабуть, уже чув у степу, саме так і назвали на честь одного зі старого козака Обуха, що там першим оселився — Обухівка.

Дядько обперся об тростину-кантар.
— Бачиш, джуро? Не шабля красна в бою, а розум і міцна рука. Вчися всьому, бо куля — дурна, шабля — може зламатися, а козацька кмітливість — вічна. Я знав козака, що володів двадцятьма вилами зброї і жодногт подібного більшеине було, Колобродом звали, бо, щоб не взяв у руки то крутився по колу і розмітав цим ворогів.

Я слухав ці слова на високому березі Самари, і в моєму дитячому серці виростало щось велике, гаряче й незламне. Велич і трагедія мого народу, героїзм Сулими, таємниці прадавньої Мари та реальна, закарбована в хроніках сила старого Обуха, вмінпя Колоброда, перепліталися прямо тут, біля нашого багаття. Я знав, що минуть роки, мої руки загартуються, а дубові палиці зміняться на справжню сталь, і я так само міцно триматиму цей рідний степ і цю палку волю до свого останнього подиху.