Козацька нація - козацький народ!

   Жив багато років своїм життям і ніколи не задумувався особливо. а хто були предки...
   Кожного літа в дитинстві жив у баби з дідом в селі Приют Магдалинівського району, навчаючись там багато чому від діда: як хату мазанку ставили. чи тин чи сапетки плести, або як піч паланкову робити з цегли саманної саморобної.

   Як виявилось в подальшому, такі навички йшли від часів Трипілля. Хто б думав в дитинстві, що вся дідова наука згадається через 40 років?
   Проте цікавість до старовини в мене була завжди.
   Бачив бабусю Оксану, що стояли навколішки перед іконою і молила про щось Бога, це запам'яталось на все життя і досі стоїть перед очима.
   Згадую прадіда Петра, якого теж застав, як він в мене, і досі перед очима, як чумак у плетеному  капелюсі, яких зображали на картинках, з такими ж сивими волоссям та вусами.

   Дід Грицько згадував війну та свій полон, розповідав про те, проклинаючи німця. що штиком його поцілив. та нахвалюючи господарство бюргера. в якого працював у полоні...Частував кондьором, як він його називав свій суп, та все посміювався, коли робив смажену картоплю напівсиру. різану кружальцями, що напівсира корисніша...
   Дід повернувся з полону. та ще 2 роки в Кривому Розі відробляв, спокутував те, що без зброї кинули обороняти  проти німців рідні місця...
    Як ам не було. та за Хрущова все скасували та дід отримав і медаль за 20 років Перемоги та і інші юбілейні медалі. що були потім.
    Одним з наслідків полону була хвороба. як я казав. та доводилось діду ще кров здавати. донором виступаючи. бо надлишок крові  вважав для себе зайвим і трохи цим допомагав іншим...Друга хвороба, що пройшла з ним все життя і від якого лікувала бабуся ставлячи банки, а ми малі те споглядали. це хронічний бронхіт. від якого і важко дихалось....
   Ніщо не минає безслідно.

   Тож по лінії Черненок, може і все. хіба що прапрадіда згадати Кіндрата. до якого підкинули, як до багатої родини та ще і  бездітної. наче вони була родина  чернеця. то і прізвище виявилось Черненко від того...А жили вони всі в Петриківці колись. що було козацьким старовинним поселенням. заснованим ще козаком Петриком. тут його зимівники розміщувались, потім поряд козак Чорний собі хутір зробив. а вже потім з Кирилівки церкву перенесли дерев'яну у Петриківку, та коли був Петро Калнишевський кошовим атаманом. то і дерев'яну стару прибрали , а на її місці побудували цегляну, що і досі стоїть. правда зруйнована комуняками ще в 30-ті роки 20-того сторіччя.
   Коли руйнували церкву. може тоді і потрапили декілька ікон до моєї прабабці. одна з них дісталась у спадок мені від бабусі.
   Бачила бабуся, як з цікавістю те розглядаю. Ще у школі визначив приблизний вік тої ікони, тоді ж і історію її чудесного спасіння нашої родини взнав.
   Коли пришли німці до села, напередодні ширились чутки. що в хатах. де німці бачили ікони. то нікого там не чіпали і шкоди не робили...От і взяла моя бабця цю ікону на горищі у прабабки...
   Село Петриківка.
   Цікаве село, кажуть ніколи не було в кріпатстві. бо було козацьке, що майже неймовірно для царської імперії, та це дійсно так було. Народ тут жив працьовитий та майстри на всі руки. от і дід мій був таким. Якось схотілось йому перед війною заграти на балайці. а балайки то у нього і не було. То взяв дід лавку, що стояла під атою, а вона була з клена явіра, та і зробив таки балалайку. Батько казав. що коли підчас війни до хати вночі якось прийшли партизани взимку. то всю ніч пісні під цю балайку співали та плясали, а вони, діти малі дивились на те та так і позасинали, лежачи на печі...
   Моя мати завжди казала про свій рід. що дід в неї з козаків кубанських чи то ростовських...
   Насправді рід по материній лінії вдалось відновити лише знайшовши родичів, зв'язку з якими не було майже 74 роки.

   Діло було так. написав я статтю про історію народження своєї матері в ГУЛАГу в столиці Кареллагу Повенці. та про прадіда, що будував там Беломоро-Балтийський канал, розмістив при статті фото прадіда з написами. Та бовталась та стаття в неті мабуть ще довго. аби не зробив блог і не скористався можливістю кожного дня його рекламувати в різних соцмережах. То через 2 місяці до мене і звернулись в одній з мереж із листом запитанням, чи не родичі ми? Хоч напевне знали точну відповідь краще за мене...
   Тож так і зустріли ми своє втрачене крило роду Логвиненок.

Логвиненко Петро, мій прадід був одружений на дочці атамана. Звали її Єлизавета Міщенко.
   Багато історій в нашій родині про нього достеменно не знали. Проте аналіз всього зібранного про наших родичів дозволив зробити єдине правильний висновок, що Павло Міщенко та мій атаман прапрадід це одне і те саме...












  Перше, Прадід Петро Логвиненко мій нагороджений медаллю Георгія за японську війну. Друге. він син винороба з Балаклави з Кадиковки потрапляє служити в кирасирський полк ЇЇ Величності, з чого б це?
  Павло Міщенко був визнаним героєм Японської віни і його відомий рейд був відзначений багатьма нагородами одна з яких за взяття одного з міст...Про це багато написано в біографії.
Тож коли Петро служив там козаком у підрозділі Павла Міщенко, то вочевидь, що тоді і познайомився з його дочкою Єлизаветою...Тож і кірасіром потрапив. через те, що атаман став генерал-ад'ютантом вже в тих краях
   Павло Міщенко запам'ятався однією з легенд часів Громадянської війни. що не гірше за фільм "Адмірал", а може більш драматичніше за нього...
Це описано в російському джерелі так:
   — Ну что, папаша, эти цацки мы забираем, тебе они теперь все равно без надобности. — Разбитного вида матросик, вальяжно пожевывая папироску, сгреб лежавшие на столе ордена и медали в старый обшарпанный саквояж и бесцеремонно выпустил облачко едкого дыма прямо в лицо убеленному сединами старику.
Несколько стоявших чуть поодаль солдат были явно смущены бесцеремонным поведением своего молодого товарища. Они прекрасно знали, что за человек стоит перед ними. Но молчали, не зная, как выйти из сложившейся ситуации. Наконец человек в штатском, главный среди присутствовавших, нарушил гнетущую тишину:— Гражданин генерал, я — комиссар Каргальский. Вы должны знать, что все награды бывшей Российской империи новая власть объявила недействительными. Потому они подлежат изъятию, как изделия, представляющие ювелирную ценность.
Солдаты еще ниже опустили голову. А матрос расценил слова комиссара как одобрение своих действий.
— Слышь, дед, снимай-ка и эту побрякушку, — кивнул он на орден Святого Георгия, белевший на генеральской бекеше. Потом протянул руку к шашке с черно-оранжевым темляком на эфесе, висевшей на поясе у старика. — И «селедку» твою мы заберем.
— А вот это вряд ли, господа! — Генерал, доселе хранивший молчание, резко повернулся, вышел в соседнюю комнату, захлопнув за собой дверь.

Через несколько секунд за ней прозвучал сухой револьверный выстрел…

Одним з головного, що завжди любив повторювати оточуючим Павло Міщенко за життя було те, що він нащадок запорожців.

1866 року родині Міщенко був надан родовий герб.

Остання крапка в пошуку родоводу була поставлена, коли в книзі В.М.Заруби "Козацька старшина Гетьманської України" вдалось відшукати того самого Савву Міщенко, полковника Прилуцького полку, що підписав одні зі статей договору  після смерті Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем.

Більш докладно про ці і ще багато інших родинних легенд можна прочитати в моїх блогах:

 
Черненко 
Логвиненко 
Міщенко
Чувадар
Кочубей
Пішванови