"Розрита могила"

“Розрита могила” Т.ШЕВЧЕНКО – та інше.

Дата публікації 20.03.2011 | Автор olegchernenko

Кілька років тому до мене потрапила старовинна бандура. Господар сказав що це його сімейне і колись її ремонтував якийсь відомий майстер з Підгороднєго (Дніпропетровськ).

Бандура була покрита товстим шаром олійно жовтої фарби, на центральній деці був намальований фарбою соняшник а під рядом кілків вгорі була намальована олією напис - рядки якогось вірша "Світе тихий, краю милий, моя Україна».

Я зняв шар фарби під ним виявився той самий  напис і той же соняшник тільки
різьблений з випалюванням і випалені слова вірша в дереві декі.
Бандуру я відреставрував. 
Одночасно я намагався визначити її походження. За елементами декору. особливостям конструкції держателя струн на тягах, частково збережених я тільки зміг визначити що бандура ймовірно була виготовлена ​​чернігівським майстром (на фото відновлений його принцип кріплення струн).

Я відшукав ледве помітну олівцеву напис дати всередині на задній стінці бандури, схоже на 1930 або 1936 році. Потім я дізнався що в 1930-х роках зібрали всіх бандуристів Україні на зліт. а потім за наказом комуністів розстріляли або заслали ... Можливо і автора цього інструменту спіткала та ж доля?

Я знайшов вірш Т.ШЕВЧЕНКА з цим рядком ...

== ==
Розрита могила

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

9 октября 1843,

Про розстріляних кобзарів можна прочитати тут http://www2.maidan.org.ua/news3/view.php3?bn=maidan_hist&key=1297759974&first=1300252912&last=1289731821

http://h.ua/story/358164/

http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/rozstriljanij_z_39_jizd_kobzariv/4-1-0-80

http://www.kozatstvo.org.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=3151

Розстріл українських співців-мучеників

   На початку грудня 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів. Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.

   Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів СРСР, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць станції Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд...

   Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді встановлене приблизне місце страти традиційних співців. Після юридичного оформлення відповідних документів, Спілка має намір ініціювати проведення ексгумації та ідентифікації тіл замордованих кобзарів.

   Шукати бодай побіжної згадки про розстріл кобзарів у радянській пресі — марна справа. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. Що-що, а сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам «от Москвы до самых до окраин» спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати «доблесні» органи. І все ж правда про розстріляний з’їзд кобзарів та лірників уперто постає з попелу забуття.

   Відомо, що у Сталіна та його посіпак була просто зоологічна ненависть до всього, що вирізняло українців як окремий етнос від інших пригноблених народів імперії. Та якщо українську мову та українську пісню на перших порах свого панування комуна ще якось терпіла, то носії українського героїчного епосу — кобзарі були для неї кісткою в горлі. Вже з перших днів утвердження в Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовують справжні лови на сліпих і немічних народних співців й розстрілюють їх на місці, без слідства та суду. 1918 року було замордовано лірника Йосипа. 1919 року в Катеринодарі гинуть від рук більшовиків кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва. 1920-го — Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан…

             Т.Г.Шевченко "Сліпий" ("Невольник")

   І все ж кобзарську проблему більшовики у такий спосіб не змогли розв’язати — надто багато було тоді в Україні кобзарів, дуже любили та шанували їх люди. І ЦК ВКП(б) вирішує змінити тактику — приймає постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах народного комісаріату освіти», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Тепер кобзарів уже не розстрілювали на місці, як раніше, їх зачиняли по в’язницях, не даючи їсти-пити, а інструменти знищували.

   Та й це допомагало мало. Тоді кобзарів, як «невиправний націоналістичний елемент», почали нещадно гудити в пресі. Тогочасні газети зарясніли заголовками: «Проти кобзи — радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза — музична соха!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!». Народові, який споконвіку кохався в кобзарському мистецтві, силоміць нав’язують не лише «кудєсніцу-гармошку», а й «кудєсніка-баяна» і «кудєсніцу-балалайку», зобов’язуючи музичні фабрики України виготовляти їх десятками тисяч.

   До цькування кобзарів підключають і українських письменників. Так, Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів». Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «проклятими піснями»:

Помреш, як собака,

 як вигнаний зайда.

Догравай, юродивий,

 спотворену гру!

Вірую – не кобзою,

 Вірую – не лірою,

Вірую полум’ям

 серця і гніва…

   Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в НКВС. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичинізамилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а осьМаксиму Тадейовичу — ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького...

   Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність...

   Та більшість кобзарів не воліла брати до свого репертуару штучні «думи», вона, як і тисячу років тому, мандруючи від села до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам’ять.

   Тоді комусь зі оточення Сталіна прийшла на гадку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх ... розстріляти, а кобзи й ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР. 1939 року в Лондоні вийшла книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича. «У середині 1930-х років, — пише він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніх на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».

   У книжці американського вченого Роберта Конквеста «Жнива скорботи» теж йдеться про знищених українських «Гомерів»: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченкомкобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушене. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох з них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».

   Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр музик, знищених більшовиками в 30-х роках. У цьому переліку замордованих радянською владою народних співців-мучеників майже два десятки кобзарів з Полтавщини:

   Бернацький І. К. Уродженець Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).

   Борець Іван Олексійович. Народився в Борисполі на Київщині в 1890 році. Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.

   Губенко Михайло. Народився в місті Миргород в 1891 році. З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.

   Гура (Гурін) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк).

   Древченко (Древкін, Дригавка) Петро Семенович. Народився в 1871 році в селі Семенівка на Полтавщині.

   Заєць Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.

   Ковальвах Прокоп Петрович. З-під Полтави.

   Кононенко Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.

   Лавриш (Лаврик) Петро. Народився в селі Хомутець Миргородського району Полтавської області в 1873 році.

   Матвій (приблизно 1865 року народження). Родом із села Черевки Миргородського району Полтавської області.

   Минзаренко Дем’ян. Родом із Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами. Репресований 1936 року.

   Парасочка (Петрівський) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.

    Пасічниченко. Миргородський кобзар.

   Полунець Григорій. Родом зі слободи Зіньківщина Полтавського району. У 1902 році П. Мартинович записав від нього псалми.

   Сіроштан Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).

   Скоба Антон Якович. З Великої Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 року народження).

   Федоренко Василь Петрович. Родом з-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.

Матеріал підготував Валерій Анікеєнко

http://orenda.pl.ua