Пересічень: Слідами зниклої столиці

 

Історія часто слухаєш та відчуваєш в дорожньому пилу та розмовах біля нічного багаття. Для Асада, молодого купця з величного Самарканда, одягнутого в халат та з білою чалмою на голові, що означала зроблений ним хадж до Мекки,  ця подорож була випробуванням на міцність. Позаду залишилися місяці шляху, спека степів, переправа через широку Волгу та підступні буєраки, де караван ледь не розгубив свій дорогоцінний крам — рулони китайського шовку та синій самаркандський лазурит.

Того вечора вони розбили табір на правому березі Дніпра, неподалік від закруту, де річка ставала широкою, мов море. Тріщало багаття, пахло смаженою бараниною та диким полином. В степу мігрували величезні стада буйволів. Старий погонич верблюдів Бахтіяр, який пройшов половину відомого світу, неспішно потягував гарячий кумис із піали.

— Ти все шукаєш свій Пересічень, хадже? — глузував Бахтіяр, примруживши очі від диму. 

— Навіщо тобі місто-привид? Східні базари повні казок. Повертаймо коней на південь, до Криму. Там генуезці та греки дадуть добру ціну за наш шовк.

— Ти не розумієш, Бахтіяре, — відказав Асад, дивлячись на вогонь. 

— Хто тримає Пересічень, той тримає всю тутешню переправу. Якщо ми укладемо договір із князем уличів, наш рід стане найбагатшим у Самарканді. Нам більше не доведеться платити мито ні булгапам, ні аланам.

Бахтіяр важко зітхнув і похитав головою:
— Уличі — горді вовки, Асаде. Вони не підкорилися Русі, руському князю Ігорю, який залізом і вогнем хрестить ці землі. Кажуть, воєвода київський Свенельд три роки тримав їхній Пересічень в облозі, поки не спалив дотла. Русь — це зажерливий ведмідь, що йде зі снігової півночі. Вони не терплять сильних сусідів.

— Але куди ж вони пішли? Не могло ціле племе провалитися крізь землю, — наполягав молодий купець.

— Хто знає... — Бахтіяр підкинув сухих гілок у вогонь. — Хтось каже, що вони пішли туди, де колись правив Рим. Тут, у цих степах, Асаде, досі знаходять срібні денарії з профілями римських імператорів, які правили тисячу років тому. Старі люди розповідають, що колись великий Рим простягав свої залізні дороги аж сюди, будував вали проти диких кочівників. Уличі пішли на захід, шукаючи ті римські руїни, сподіваючись, що старі камінні стіни захистять їх від київських мечів.

Наступного ранку караван вийшов до місця, де в Дніпро впадала річка Самара. Тут, біля самої води, вони зустріли літнього рибалку в шкіряному кожусі, який латав сіті.

— Мир тобі, шановний, — звернувся Асад через перекладача. 

— Чи тут стоїть Пересічень? Де нам знайти князя уличів?

Рибалка сплюнув у воду, пильно розглядаючи чужинців та їхніх втомлених верблюдів.
— Запізнилися ви, гості, — похмуро відказав старий. — Було тут місто, та за Самарою степ голий, половці так і тиснуть. Переправа тут — чиста смерть, щомиті чекай стріли в спину. Як не встигнеш переправитись, начебто і живий і вже близько берег, а тут пороги і пішла круговерть з якої не вирвешся. Наші знялися та пішли далі на захід, шукаючи спокійнішої води.

Караван рушив далі, тримаючись правого берега. За кілька днів вони дісталися гирла Орілі. Асад аж затамувати подих від краси: річкова дельта була всіяна зеленими островами, а вода ліниво обтікала кам’яні забори та пороги.

— Подивіться на ці камінні гряди! — вигукнув інший караванщик, молодий і гарячий курд на ім'я Тахір. — Та тут коней можна перевести вбрід, навіть копита не замочивши! До будь-якого острова пішки дійти можна. Ідеальне місце для фортеці.

На березі якраз підлітки-уличі тягли мілководдям човна-довбанку. Асад підійшов до них, тримаючи в руках блискучу скляну намистину.
— Чи тут Пересічень, отроки? — лагідно запитав купець.

Найстарший хлопець жадібно вхопив намистину:
— Тут була столиця, дядьку! Бачиш он ті острови? Ми туди вбрід по камінню ходимо. Місце — краще не придумаєш, і риби по лікоть, і ворогу важко підійти. Але київські князі спокою не дають, данину велику просять. Спалили наші хати, та й пішов народ далі. Шукай їх на Бузі чи на Дністрі.

— Бачиш, Асаде, — тихо сказав Бахтіяр, під'їжджаючи ближче на своєму верблюді. — Я ж казав тобі. Русь вигнала їх звідси. Вони шукають землю Траяна — ті самі римські краї, про які я говорив тобі біля багаття.

Впертість гнала Асада все далі на захід. Вони перетнули порожистий Південний Буг, вмивалися водою зі стрімкого Дністра, де Бахтіяр знову показував на залишки стародавніх земляних валів: «Це Траянові вали, Асаде. Тут закінчувався Рим і починався хаос. Але уличів немає й тут».

Нарешті, караван вийшов до широкого, мов море, Дунаю. На дунайській переправі вирувало життя: кричали грецькі купці, брязкали зброєю варяги, іржали коні.

Асад підійшов до старого болгарського митника, що сидів на дерев'яній скрині.
— Скажи, друже, де шукати мені уличів та їхній Пересічень? Мені казали, вони десь тут, де Русь зустрічається з Візантією.

Митник сумно посміхнувся, підкручуючи вуса:
— Ех, синку... Були уличі. Гордий народ, нікому коритися не хотів — ні Києву, ни Риму. Та розсіялися вони поміж іншими племенами, як краплі дощу в дунайській воді. Немає більше Пересічня. Пропав. Хто в гори пішов, хто з волохами змішався, хто на грецьких кораблях поплив. Тільки назва в піснях і залишилася.

Асад повернувся до свого каравану. Поряд чекав Бахтіяр, тримаючи в руках стару, покриту зеленню римську монету, яку щойно виміняв у місцевих.

— Не сумуй, хадже, — лагідно сказав старий погонич. — Ми не знайшли золотих брам Пересічня. Але ми пройшли шлях, де народжувалися і помирали імперії. Міста, як і люди, мають свій вік.

Великий Пересічень просто розтанув у повітрі, залишивши по собі лише тихий шепіт хвиль та вічну таємницю степового вітру.